Неймовірна Івано-Франківщина

Меню сайту
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 14
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Форма входу
Замки та укріплення

Муровані твердині завжди оповиті легендами. Метафізика будівництва в минулому починалася з того, що кожна цитадель, кожне місто закладалося на особливому місці, на місці Сили. Інакше її спорудам не пережити буремні століття. В містах з часом також виникають «особливі міські легенди» про вампірів і привидів. Міста і замки Карпатського краю не є виключенням з цього правила. Їхні початки споряджені нерозгаданими таємницями, їхні вурдалаки не менш безжальні, аніж їхні лондонські або празькі «колеги». А ще під. мурами спочивають дотепер не віднайдені скарби...

 

Місто Потоцьких на Десяти Сефіротах

Місто Івано-Франківськ засноване у середині сімнадцятого століття магнатом Андрієм Реверою Потоцьким на стратегічному Волоському тракті. До того в межиріччі Солотвинської та Надвірнянської Бистриць, за даними археологів, вже існувало укріплення, здатне протистояти невеликим загонам татар і розбійників. Назване було місто на честь сина Андрія Станиславовом і отримало Магдебурзьке право у 1662 році за привілеєм короля Яна II Казиміра.

Якщо уважно подивитися на давню схему укріплень Станиславова, то в людини, обізнаної на середньовічній метафізиці, виникає стійке враження, що засновник та проектанти міста розташували бастіони та будівлі фортеці, користуючись не лише фортифікаційною доцільністю. Більше того, — вони проектували попри фортифікаційну доцільність, бо форма у вигляді аж занадто витягнуто восьмикутника швидше ослаблює оборонну здатність фортеці.

Основні оборонні споруди і кам'яниці в плані утворюють відому любителям творчості Борхеса і Умберто Еко схему Дерева Десяти Сефірот — наріжної ілюстрації до філософії Кабали, таємного вчення середньовічних містиків. Дерево Сефірот (Дерево Життя) символізувало, серед іншого, нисхідний шлях проходження впливів (еманацій) від Творця через вищі світи (ефіри, властивості) до нашого матеріального світу, який у кабалі носить назву Малхут (Царство). Так само — Дерево Сефірот являє собою схему висхідного Духовного шляху повернення людини від тілесного світу через вдосконалення і просвітлення аж до Творця.

Виглядає на те, що подібність плану міста Станиславова до Дерева Життя не є випадковістю. Адже, як тепер стає зрозумілим завдяки новітнім історичним дослідженням, в родині Потоцьких була своя таємниця. Спробуймо наблизитися до її розгадки Європейські володарі сімнадцятого- вісімнадцятого століть знаходилися на перетині різноманітних окультних впливів. При дворах Бурбонів і Габсбурґів від часів Катерини Медічі : Рудольфа Другого охоче приймали провидців і магів.

Різноманітні ворожки і містики, від калічної іс­панської селянки Капітор до блискучого арис­тократа графа Сен-Жермена, хвилювали уяву та спустошували гаманці коронованих вершителів світової політики. Монархи один перед одним хвалилися своїми окультистами, немов породними жереб­цями. Рідко яке важливе політичне рі­шення приймалося без астрологічних прогнозів та секретних консультацій з чарівниками.

Засновники і патрони Станиславова не стояли осторонь цієї моди. Засновник Станиславова краківський каштелян Андрій Потоцький, воєвода та коронний гетьман Юзеф Потоцький та правителька Катажина Коссаковська з Потоцьких вияв­ляли свою прихильність до магів і кабалістів настільки бурхливо, що потрапили на сторінки окультної історії Європи.

Про таємничу алхімічну лабораторію магната Юзефа писав у листі кардиналові Дельфіно ви- соковчений єзуїт Раймонд Варус (1731). В цьому листі згадується зокрема і духівник воєводи По- тоцького Томаш Заленський, якому брат Варус (що знаходився на вищому за духівника щаблі орденської ієрархії у Товаристві Ісуса] закидає зайву та маловмотивовану поблажливість до неблагодатних окультних вправ володаря землі Галицької. У листі також йдеться про нібито «та­ємничих і темних осіб», що часто-густо навідува­ли резиденцію воєводи.

Деякі дослідники переконані, що Юзеф Потоць- кий мав тісні та плідні зв'язки з масонами та окультними товариствами не тільки Речі Поспо­литої, але й Імперії Габсбурґів. В алхімічному «Кодексі ОХ» (Турин, 1765] також повідомляєть­ся про три загальновизнані успішні алхімічні проекти середини вісімнадцятого століття: Амазія Траппи у Пізі, Кальвасіно у Сполето і Абрама Панакосаса у Галісії Сарматській (себто, в Галичині), що молився Єдиному Богу в Карпатах на Сокільському хребті. Останнім часом ім'я Ізрееля стало популярним серед українських шанувальників містики завдяки книзі Громовиці Бердник «Зна­ки Карпатської магії» (Київ, 2006).

У часи розквіту роду Потоцьких кабалісти вважалися носіями найдавнішої традиції людства, Тієї традиції, яка дала нашій цивілізації філософ­ські та гадальні карти Таро, алхімічні трактату  Гермеса Трисмегіста та магічні жрецькі практики Єгипту Аристократи розпитували кабалістів про майбутнє,отримували вміння оточувати себе охоронними амулетами, знаходити підземні скарби, передбачати підступи ворогів та ефективно захищатися від відьомських про­кльонів. Ну й, зрозуміло, магнати випитували у відлюдників знання про магічні засоби здобуття грошей, золота.

Якщо трансформаційні досліди «фірми» Панакосаса-Пінхаса дійсно вдалися, то цим можна частково пояснити різке збагачення та зміцнення політичної партії Потоцьких в середині маньєристичного віку.

Кабалісти і гностики виявляли до роду Потоць­ких виняткову повагу. Це шанобливе ставлення можна, звичайно, пояснити віковою традицією меценатства щедрих та посвячених у таємні міс­терії правителів Транскарпатії.

Велику повагу в середньовічній Європі рід Потоцьких мав і завдяки саме тому своєму представникові, чиє ім'я і носило місто Станиславів. Мова йде про мо­лодого сина Андрія Ревери Потоцького, на честь якого було названо теперішній Івано-Франківськ.

Він загинув під час атаки християнського вій­ська на турків. Атаки, котра вирішила долю Єв­ропи і врятувала християнську цивілізацію від страшних наслідків вторгнення півмільйонної армії великого османського полководця Кара- Мустафи.

Події 11—12 вересня 1683 року й досі вважають­ся переломною точкою континентальної історії. Й не тільки класичної, але й окультної. Події зранку 12 вересня 1683 року розвивалися у такій послідовності. 0 п'ятій ранку духовний провід­ник християнського війська великий містик брат Марко д'Авіано (чину капуцинів) відслужив месу в присутності вищих полководців військ з'єднаної Європи. Це сталося в невеличкому мо­настирі на горі Каленберг, яка домінує над Від­нем на правому березі Дунаю. Тоді ж герцог Карл Лотарінгський, маршал Тафе і фельдмаршал Гольц прийняли причастя і урочисто покляли­ся перед своїми флаг-офіцерами, що у випадку поразки не залишаться живими і не побачать криваві присмерки Європи. Маркграф Байройт- ський і фельдмаршал Дюневальд виголосили полум'яні промови перед імперськими військами центру, які мали витримати головний удар яни­чар.

О шостій ранку на правому фланзі християн­ського війська вишикувалася кіннота драгунів польського короля Яна Собеського, одну з хо­ругов якого вів юний Станіслав Потоцький. За командою графа фон Леслі саксонські і швабські загони зайняли висоти гори Каленберг і тим забезпечили собі найвигіднішу позицію. Турки зрозуміли це надто пізно. Але вирішили компен­сувати позиційні втрати захопленням схилів гори Нусберг. Гору затято захищали саксонські штандарти курфюрста Іоганна Георга Третього, їм, після підходу імперських резервів, вдалося відтіснити турецьке військо до Хайлігенштадту. Успіх супроводжував також кінноту князя Любо- мирського і кірасирів графа Віттельсбаха, котрі вщент розбили тридцятитисячний молдовський корпус.

Після цього в бій вступила важка польська кін­нота Собеського — головна ударна сила христи­янського війська. Атака короля Яна була страхіт­ливою. Вісім тисяч драгунів і уланів, рухаючись униз схилом Каленбергу, врізалися в щільні лави яничар, якими керували Кара-Мустафа і Вані- Еффенді. Яничари витримали цю несамовиту атаку і перейшли у контрнаступ.

Це була кульмінація бою. Саме в цей критичний момент загинув Станіслав Потоцький. Християн­ське військо витримало контратаку. Під Дорнба- хом свіжа піхота Карла Лотарингського змусила яничарів спочатку зупинитися, а потім тікати. Король Ян Собеський першим увірвався до на­мету великого візиря і вкрив себе безсмертною славою.

Отже, Станіслав Потоцький, разом з генералом де Сушем та ще двома тисячами лицарів Європи, що загинули того дня, став ніби «жертовним агнцем» на вівтарі найнапруженішого моменту протистояння двох аврамічних релігій — хрис­тиянства та ісламу. Він увійшов до окультної ле­генди Заходу як постать не тільки героїчна, але й містична.

Відповідно, рід Потоцьких здобув духа- покровителя, шанованого не тільки католиць­ким світом, але й в середовищі розенкройцерів і масонів. Довіра до Ревер Потоцьких з боку близь­кого до розенкройцерів Абрама Панакосаса та його колег, можливо, не в останню чергу поясню­ється цією обставиною. А звідси вже недалеко до розуміння того, чому план міста, присвяченого пам'яті Астрального Покровителя, так нагадує кабалістичне Дерево Десяти Сефірот, Дерево Життя. Адже в пам'яті європейців юний Покро­витель Станіслав здобув собі життя Вічне

Не тільки Станиславівська фортеця була містом, що мало в своєму плануванні кабалістичне Дерево Десяти Сефірот.

Джон Евелін та великий масон сер Крістофер Рен після Великої пожежі в Лондоні 1666 року працювали над планом лондонських вулиць та над проектом собору Святого Павла. Як твердить Джонатан Блек у своїй «Таємній історії світу» (видавництво «Ексмо», 2008 рік, стор. 520): «Евелін і Рен представили королю Карлу II новий план лондонських вулиць, які мали не хаотичне, як перед пожежею, розміщення. Вулиці були про мальовані у відповідності до кабалістичного Дерева Життя. На цьому плані собор Святого Павла був розміщений в точці Тіферет — «серці» Дерева, що асоціювався з Ісусом Христом в християнізованій Кабалі».

Дух Міста, закодований в архітектурі

Твердження про те, що Станіслав (Івано-Франківськ) має свій особливий сакрум (Дух Міста) має під собою реальні підстави. 

Воно задумувалося та планувалося його будівничими як Ідеальне Місто. А символіка класичних будівель кінця XIX — початку XX століть несе в собі кодовану символіку Духовного Шляху. Пересічні люди, рухаючись вулицями міста, найчастіше дивляться собі «під ноги». Як правило, їхній погляд не піднімається вище перших поверхів будинків. А дарма...

Класична трьохповерхова архітектура центральної частини Станіслава несе в собі кодовану символіку Духовного Шляху людини.

Перші поверхи виконані в стилі «грубого необробленого каменю». Вони символізують «людину егоїстичну», «людину матеріальну», заклопотану виключно задоволенням власних, або колективних тілесних потреб.

Другі поверхи символізують людину, що пізнала єдність матеріального та метафізичного. «Піфагорейська Четвірка», — Прямокутне Вікно, символізує Матеріальне. Трикутник над вікном (Духовне) — Триєдину Сутність Творця. Буває інший варіант — над прямокутним вікном — дуга, сегмент кола, яке символізує Єдиного Бога. Треті поверхи символізують Стан Просвітлення. «Корона» (або «розрив» карнізу) над вікном третього поверху символізує етап в духовному розвитку людини, коли вона починає бачити нематеріальні сутності, Вищі Світи. Адепти кажуть, що тоді «відкривається Небо». Карніз і Вікно під ним — матеріальний світ. Корона, що ніби «розрізає» карніз, — відкрите «третє око», яке бачить метафізичне і на пряму отримує від Вишніх Сфер Універсальне Знання — Гнозис.

Езотеричні організації твердять, що людина приходить в цей світ саме для того, щоб пройти вказаний Духовний Шлях: Перший пункт шляху (необроблений камінь — профанський світ) — намагання задовольнити тілесні, матеріальні потреби: гроші, влада, слава.

Другий рівень (як варіант — перший ступінь посвяти в езотеричні організації) — усвідомлення марнотратності тілесного шляху та необхідності пошуку Сенсу в духовному. Третій рівень (вищий ступінь посвяти: Адепт, Пророк, Майстер, Просвітлений) — той, перед ким відкрилося «Небо».

Для того, щоб пройти Духовний Шлях, твердять Майстри, необхідні дві умови:

правильне (праведне) життя та правильна молитва (внутрішнє споглядання, медитація).

 Хоча ми не усвідомлюємо глибини класичної архітектури, вона все одно впливає на нас, на нашу підсвідомість. Більш гостро відчувають архітектурні коди Станіслава гості міста.


Могила станіславського вампіра

На старому станіславському цвинтарі (по вул. Київській) є могила вампіра. Вона поруйнована й непримітна. Останній раз вурдалак залишав свою криївку у грудні 1974. Кажуть, що тоді йог: «розбудило» поховання біля його криївки. Старші люди стверджують, що раніше вампір «пробуджувався» ще до війни. За одними свідченнями у 1936, за іншими — у 1938. За переказами, в перше своє «пробудження» вампір вбив трьох людей і був загнаний назад, до могили, місцевим чаклуном, що «володів силою». У 1974 році таких чаклунів в обласному центрі вже не було. Офіційна влада сприйняла появу трупів з дивними слідами укусів на шиї як свідчення дій маніяка. Але всі спроби того маніяка впіймати були марними. А тим часом люди гинули, батьки не пускали дітей до школи, серед населення ширилися чутки про страхітливого «вурдалака». Багато хто з мешканців прилеглих до цвинтаря вулиць пам'ятав довоєнні події. Навіть серед працівників правоохоронних органів з'явилися прибічники «вурдалачної» версії.

Міськком партії спочатку твердо визначив, що вампірів бути не може. Бо вурдалаки і марксизм-ленінізм є несумісними. Після п'ятого чи шостого трупа несумісність була частково подолана (метафізичний бік тодішніх владних рішень бентежить уяву) і підозрілу могилу випалили військовим вогнеметом. Могила сходила димом три доби, потім появи трупів припинилися.

З  часом « могила вампіра», як доступне «місце Сили», почала протягувати самодіяльних івано-франківських окультистів, сатаністів та  краєзнавців. З 90-х років, після виходу на екрани фільму « Інтерв`ю  з вампіром» із Бредом Пітом у головній ролі, до цвинтаря почалося «паломництво» юних дюбителів окультної романтики.

Достеменно ім'я людини яка похована в місці,  що вважається могилою вампіра, невідомо. На цьому місці стоїть надгробок кондуктора залізниці, померлого у 1936 році. Але більшість дослідників вважає , що справжній вурдалак був похований глибше,  що його могила є старішою за місцевий цвинтар і сягає мороку язичницьких часів. А поховання кондуктора лише розлютило давній «лаз вурдалака». Так це чи ні, перевірити навряд чи колись вдасться.

Таємниця мисливського будинку

У центрі сучасного Івано-франківського міського парку стояв колись будинок багатого власника Дошота, який мав славу вправного ч и :ливця. Дошот мав багату колекцію зброї. Була в нього єдина донька, яку батько (як завжди  буває у таких історіях) дуже любив. Все дозволяв він своїй улюблениці, точніше, майже все. Під страхом суворої кари заборонив старий  мисливець заходити їй у підвальну кімнату, де зберігалась його колекція зброї. Зрозуміло, що в доньки тим більше розпалилася цікавість. І ось, коли батьки поїхали до міста, спадкоємиця Дошотів нишком взяла ключ з батьківського  кабінету та спустилась до пивниці. Озброївшись  свічкою та відчинивши важкі ковані двері, вона зайшла до зброярні, де роздивлялась багате гравіювання на колекційних мушкетах, рушницях та пістолях. А коли почала гаснути свічка, дівчина з жахом помітила, що броньовані двері повільно зачинилися і відкрити їх зсередини неможливо. Вона довго гримала і кричала, але ніхто цього не почув.

 Під вечір повернулись батьки, і, не знайшовши своєї доньки, розпочали пошуки. Оглянули всі кімнати, горище, конюшні та курник, слуги ретельно обшукали парк, але спадкоємиця До-шотів ніби розчинилася. Лише одне місце не перевірив батько, а саме - сховище для зброї. Він не міг уявити, що донька може знехтувати його забороною і піти до зброярні. Дівчини не знайшли, і горе батьків було безмірне. Подружжя Дошотів залишили свій маєток в Станиславові і повернулися до нього аж за рік. Життя тим часом потроху брало своє. Якось старий мисливець вирішив відновити ловчі виправи. Він пішов до забороненої кімнати по рушницю. Повернувся він звідти геть сивим, адже біля відчинених дверей зброярні наштовхнувся на висохлу мумію зниклої доньки. Мумію з рожевим бантиком.

Після того, як подружжя відійшло до кращого світу, їхні землі придбав барон Ромашкан, який у 1842 році спорудив у парку новий будинок. Але підвали у ньому залишились старі. Очевидці стверджують, що час від часу опівнічної пори на одній з бічних алей парку біля карусельних атракціонів у передсвітанковий час з'являється напівпрозорий привид дівчинки, вбраної в білий одяг, з рожевим бантиком...

Скарб

У 1720 році власник міста Станиславова коронний гетман Йосип Потоцький задумав збудувати костьол для ченців могутнього і впливового Ордену Ісуса, патроном якого в Галичині вважався цей володар. Коли робітники рили котлован для фундаменту, вони побачили скриню, в який було 14 000 злотих. Також було знайдено документ, котрий вказував на те, що «тут наявне — лише частина із захованого», а інша частина знаходиться десь поряд. Також там був намальований план, який не змогли розкодувати сучасники. Вони ретельно перерили все довкола, але нічого не знайшли. Не виключено, що більша частина скарбу й досі чекає на свого шукача. Половину знайденого тоді скарбу Потоцький забрав собі, а решту віддав на будову костьолу.

Хто був власником цього скарбу? Колись на місці костьолу стояв дерев'яний палац батька Йосипа — Андрія Ревери Потоцького. Можливо, старий магнат заховав частину грошей від жінки і рідних на «чорний день».

Золотий Тік

Іноді «місця Сили» стають центрами людських поселень. Тоді вони ніби «притягують» до себе історичні події, стають майданчиками для проявів слави, зради, ненависті та любові. Одним з таких місць сили звіддавна вважається центральна площа Давнього Галича — Золотий Тік. Ця велика площа (2500 квадратних метрів) поєднувала в собі функції вічевого майдану та ярмаркового місця.

Назва площі породила легенду про золоту бруківку, якою нібито була встелена площа за княжих часів. Нібито не змогли татари здерти ту бруківку з Золотого Току. Бо чудесним чином пішла вона під землю і буде там до виповнення часів. Саме на Золотому Тоці було четвертовано й спалено, за благословенням єпископа Даниї-ла, другу (незаконну) дружину князя Ярослава Осмомисла — прекрасну відьмачку Настю Нагрівну. Чаклунка, яка походила з боярського (за іншими даними — жрецького язичницького) роду Чагрових, причарувала князя і відвернула княжу ласку від законної володарки Ольги.

У 1175 році Галицьке князівство спостигла повінь. Можливо саме Настя, за допомогою таємних знань, що зберігалися в роді Чагрових з давніх часів, наслала повінь на посіви ворожих князеві боярських родів та монастирів. Ясновидці зрозуміли причину повені — і чаклунку стратили. Осмомисл так і не спекався її чар. У дивному безумстві він заповів трон своєму синові від відьмачки — Олегові. Правдиві християни не пустили відьмаченка на престол Ростиславичів. Теперішні українські неоязичники оспівують відьму Настю як втілення краси та таємної влади карпатських жінок. А Золотому Токові вклоняються як місцю мучеництва одної з останніх великих жриць Карпатської Богині.

Привиди і легенди замків

На Карпатській землі стоять старовинні замки. Будували їх переважно у XVII—XVIII століттях як ключові елементи оборонної системи Речі Посполитої, призначеної для протидії татарсько-турецькій загрозі. Ці замки одночасно були й осередками магнатської влади, опорними пунктами для захисту торговельних шляхів та майна шляхти. Як і замки Західної Європи, «замчиська» і фортеці Карпатського краю мають свою містичну історію. Деякі з них вже перетворилися на руїни, але легенди цих замків все ще живі, усе ще хвилюють уяву відвідувачів. Ми наведемо деякі з них.

Замок у Городенці

Споруджений у сімнадцятому столітті шляхтичем Христофором Стржемеським, Городенків-ський замок стояв на високому правому березі річки Ямгорів. У плані він нагадував неправильний трикутник, що з південного сходу замикався п'ятикутною чотириповерховою вежею-донжоном. У 1648 році замок захопили селяни, але невдовзі Стржемеський відновив свою владу над ним. У кінці вісімнадцятого століття, коли австрійська влада сприяла руйнуванню замків польських феодалів, замок розібрали на будівельні матеріали жителі Городенки.

У кінці XIX ст. серед руїн замку вперше було помічено Сірого Привида. Дехто казав, що це бродить неупокоєна душа економа замку Яна Жулчин-ського, який відзначався надмірною жорстокістю у поводженні з селянами й був ними вбитий під час козацької війни під проводом Хмельницького. Сірий Привид з'являвся городенчанам десятки разів. Особливо часто його бачили жінки.

У 2004 році група дослідників під орудою Олександра Колмогорова провела геомантичну розвідку на місці колишнього замку. Було визначено два «профілі Сили», пов'язані з підземними джерелами. Місце досі енергетично активне. Воно ніби пам'ятає бурхливу історію замку.

Чернелицький замок

Замок розташований в Городенківському районі, за кілометр від Дністра. У XVII столітті його збудував князь воєвода брацлавський Михайло Чарторийський. Замок займав площу 2,5 га і в плані був чотирикутним. Його оточували мури шестиметрової висоти. До наших часів відносно добре зберігся західний мур з двоповерховою квадратною вежею та арковою брамою, над якою й нині можна бачити герб князів Чарторийських. Внутрішній фасад вежі оздоблює «пілява» По-тоцьких і монограма княгині Єфросинії Станіс-лавіцької (з Потоцьких] — другої дружини брац-лавського воєводи.

З її імям пов’язана легенда замку. Ніби красуся-княгиня зрадила чоловікові, коли він був у поході. Цей адюльтер став відомим челядниам князя. Боючись помсти чоловіка, сурового воїна і жорсткого правителя, Єфросинія кинулася з майданчика замкової вежі як тільки побачила військо, що верталося з війни.

Князь наказав замурувати ще живою, з переламаними ногами і непритомну, зрадливу дружину в підземеллі замку. З того часу замком (а потім руїнами) блукає зловісний Білий Привид княгині. Кажуть, що Білий Привид з'являється переважно перед невірними дружинами, нагадуючи їм про скоєний гріх. Геомантичне поле між замковими мурами надзвичайно інтенсивне. Воно навіть впливає на електронні пристрої, зокрема на годинники, які іноді «втрачають» час.

Раковецький замок

Його руїни стоять на скелястому правому березі Дністра. Збудував замок Домінік Беньовський у 1650 році, а відновив його після руїни власним коштом Казимир Межейвський в середині XVIII століття. Замок мав чотирикутний донжон оригінальної побудови. За часів Яна III Собеського замок був штурмом взятий татарами. Й досі біля руїн Раковецького замку час від часу чути ніби шум битви: брязкіт зброї та крики вмираючих. Цей «звуковий привид» найчастіше виникає на-розвидні, при перших променях сонця.

Червоногородський замок

Біля Дністра, поряд із селами Нирків та Наго-ряни Заліщицького району Тернопільщини, посеред живописного каньйону можна побачити дві циліндричні вежі. Це — Червоногородський замок.

Популярною залишається версія, що на місці Червоногороду колись існувало місто Червень. Його наприкінці X століття відбив від поляків київський князь Володимир І. Під час татаро-монгольської навали Червень зникає зі сторінок літописів, але не надовго. Вже в середині XIV століття в історичних хроніках з'являється Сазітит гиЬгит або Червоний замок, який належав литовським князям.

На початку XV ст. магнатська родина Бучацьких зраджує литовцям і разом зі всім Західним Поділлям переходить під руку польського короля Казимира. Той дарує їм за це Червоного-родське староство у пожиттєве володіння. Першим старостою був Теодорик Бучацький. У 1448 році Червоногород отримує магдебурзьке право. Замок мав прямокутну форму із двоповерховими вежами по кутах та палацом старости, що примикав до східної стіни. У 1672 році величезна турецька армія на чолі з самим султаном рушила на Поділля. Захисники замку декілька днів відбивали приступи ворога, аж поки турки не змінили русло річки Джурин. На пам'ять про ту облогу залишився Джуринський водоспад, висотою близько 16 метрів. До речі, це найвищий водоспад у рівнинній частині України.

Після турецької навали Червоногород перетворюється на село. Перебудова палацу відбулась у 1830-му. За наказом власника замку Володис-лава Понинського вежі зносять до фундаментів. Згодом на їхньому місці були збудовані нові, виконані у мавританському стилі.

Сьогодні від колишньої цитаделі залишились лише ці дві вежі, руїни костелу та родинний мавзолей Понинських. В руїнах туристи час від часу бачать привид монаха. Привид загрозливий і деякі свідки його появи отримали нервове потрясіння. З'являється він у присмерках у більшій вежі замку.

Замки й укріплення:

Крилос (Золотий Тік в Давньому Галичі) — «місце Сили», яке використовували давні володарі Карпатського краю.

Вовчинець — МІСЦЕ УСАМІТНЕННЯ ДУХОВНОГО ПОДВИЖНИКА РЕБЕ ЕЛІЯХУ.

Івано-Франківськ — МІСЬКИЙ ОКУЛЬТНИЙ ЛАНДШАФТ.

Раковець — ЗАМОК XVII СТ. І «МІСЦЕ СИЛИ».

Нирків — МІСЦЕ ГІПОТЕТИЧНОЇ НЕОЛІТИЧНОЇ ПІРАМІДИ.

Городенка — «МІСЦЕ СИЛИ», КОЛИШНЯ ЦИТАДЕЛЬ ПО-ТОЦЬКИХ.

Чернелиця — МІСЦЕ МЕШКАННЯ ПРИВИДУ БІЛОЇ ПАНІ.

Пнів — ЗАМОК, МІСЦЕ МЕШКАННЯ ПРИВИДУ.

Надвірна — ЗАМКОВА ВЕЖА З ТАЄМНИМ ПІДЗЕМНИМ ХОДОМ.

Косів — МІСЬКА ГОРА, МІСЦЕ СЕРЕДНЬОВІЧНОГО ЗАМКУ.

 

 

Пошук
Календар
«  Березень 2024  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031
Друзі сайту

Copyright MyCorp © 2024
Безкоштовний хостинг uCoz